Катерина Вендт: «Я народилася в війну, і на схилі літ вона знову мене наздогнала»
Цю елегантну, маленьку жінку мало хто не знає в Городні – Катерина Кирилівна Вендт та людина, яка була першою директоркою новоствореної музичної школи в Городні.
Фактично саме їй – новоспеченій випускниці Чернігівського музичного училища довірили її відкриття, з чим дівчина успішно справилась і дев’ять років очолювала заклад для обдарованих маленьких городнянців. Затим повернулась до свого улюбленого заняття – викладання сольфеджіо, вкладаючи свій талант і всю душу у своїх вихованців протягом 46 років свого педагогічного стажу. Власне, матеріал готувався не про це, а про волонтерську діяльність улюбленої колишньої вчительки юних музикантів.
На заслуженому відпочинку Катерина Кирилівна перебуває тільки десять останніх років – до 70-річного віку вона не могла облишити улюблену справу всього життя – роботу в музичній школі, яка згодом стала школою мистецтв. А 3 серпня Катерині Кирилівні виповнилось 80 років. Хоча, як сама вона каже, це не правильний її день народження, а по документах. Насправді дата зовсім інша.
– Корюківку спалили у тому році, як я народилась – у 1943-ому. Моя мама жила в лісовому хуторі Лебіддя. Нині це вже частина міста Корюківки. Тато був на війні. Коли палили Корюківку, наш хуторець не постраждав – розповідали, місцеві жителі навіть надавали прихисток тим містянам, яким вдалось втекти від фашистських катів. Але німці таки були в Лебідді – йшли через нього. Мама розповідала, що я ще була в пелюшках, коли вона ховалася від них зі мною в житі. Побачила чужого солдата, який їхав верхи на коні, й впала в жито разом зі мною. А він під’їхав ближче та: «Покажи!», – киває на згорток. Куди діватися? Мама відкрила моє личко. Той німець секунду дивився, а потім сказав: «У мене вдома теж така дитина. Тікай! Тікай!».
Мама й побігла швиденько в землянки, де переховувались люди від фашистів. Отак і вижили. А тоді у 1944-му році, як відновлювали ЗАЦС у спаленій Корюківці, з нашого Лебіддя селяни спорядили найграмотнішу жінку, дали їй список усіх народжених у 1943-44 роках, і наказали усіх записати по закону. Мабуть, виникла якась плутанина, бо позаписували кого як. А тато загинув через рік після мого народження, в 1944-му. Мені дістався такий день народження – 3 серпня 1943 року. А насправді я народилась 2 березня.
Мати розповідала Каті, що в той день, як її крик розітнув тишу в хатині, баба-повитуха казала породіллі: «Плач не плач, Дашо, та дівчинці твоїй залишилось три чисниці до смерті». Помовчала й додала: «Та як виживе – буде артисткою». Хтозна, чи вплинуло це пророцтво на її майбутню долю, але голос і музичний талант, подаровані батьками й природою, безсумнівно, стали запорукою того, що дівчина таки пішла по стежині музичного мистецтва.Батьки Катерини побралися якраз у воєнне лихоліття. Кирило Клюй був знаним гармоністом, а ще – шевцем. Він майстерно шив чоботи. Ходив по селах, затримуючись у кожному десь на тиждень. Там квартирував, його харчували, а він обшивав усе село. Так його доля з Рейментарівки, що теж на Корюківщині, занесла й у Лебіддя. Там, під час вечорниць, на яких гуляло й співало все село, захоплюючись талановитим гармоністом, він і угледів Дарину. Вродлива дівчина танцювала й співала дзвінким голосом частівки. Так, у музиці, й народилось кохання. Молодятам дали колгоспну хатину, але порадіти сімейному щастю вони встигли недовго – Кирило після визволення Корюківщини пішов разом з частинами радянської армії бити окупантів. І через рік, у 1944-му, загинув у бою.
– Мамі прийшло сповіщення про його загибель, – каже Катерина Кирилівна. – Я вже, коли стала дорослою, випадково знайшла ту похоронку на горищі, в сундуку. У матері допитувалась де батько похований, а вона: «А хто ж його зна, де його могила». Відтоді та думка не давала мені спокою і я поставила собі за мету дізнатись обставини й місце загибелі батька.
У Корюківському військкоматі не було ніяких даних про Кирила Клюя. У всесоюзному архіві теж не вдалось знайти відповіді. Катерині було вже сорок років, вона мала власну родину, коли її сколихнула думка: а раптом вдасться дізнатись через відділ соціального захисту? Адже саме там мамі була призначена пенсія по втраті годувальника. Тоді вияснилось, що призивався Кирило Омелянович з Рейментарівського, а не з Корюківського військкомату. Той військкомат через укрупнення районів було ліквідовано, але дані збереглися. Виявилось, що загинув Кирило Клюй у Рівненській області, біля селища Путила.
–Я написала в Луцьк, у військкомат,– каже Катерина Кирилівна. – Звідти надіслали великого листа із запрошенням: приїжджайте, навіть маршрут докладно описали. Я взяла у вузлик рідної земельки, щоб відвезти на татову могилу, й ми з чоловіком рушили в путь. Приїжджаємо на вокзал – а народу, а військових! Музика. Пісні, плач. Виявляється, святкували якраз 40-річчя звільнення цієї місцевості. А я й не знала. Пішли в готель – місця нема. А як дізнались нашу історію, знайшли шкубатурочку де переночувати. Батько загинув в півтора кілометрах від населеного пункту, а його перезахоронили в центрі, у братську могилу, де вписані прізвища шести тисяч загиблих бійців. І ми знайшли татове ім’я. Гвардії сержант Кирило Омелянович Клюй. Назавжди 22-річний…
Те, що Катерина завжди досягала поставленої цілі, підтверджується всією її лінією життя. Загартована сільською роботою дівчинка, яка зростала без батька у повоєнному хуторі, мабуть, могла тільки мріяти про музичну кар’єру. Дарина, яка більше заміж так і не вийшла, і ростила доньку сама, просто не мала грошей для оплати навчання. Сприймала це як належне, бо тоді таких багато було, й казала Каті: «Всі учоними не постануть і за столи не посядуть. А робить хто буде?». Тому дівчина, закінчивши школу, поїхала на Херсонщину до двоюрідної сестри, щоб влаштуватися на роботу на виноградниках. Казали, там платили непогані зарплати.
– Сестра мене повела в контору, а в мені метр з кепкою зростом, – сміється Катерина Кирилівна. – Мені кажуть: «Ми після сьомого класу не берем». Сестра каже: «Та вона десятирічку закінчила». «Не розказуй. Ти ж розумієш яка в нас робота. Куди цю дитину в виноградники?». От і що мені робить? Більше роботи ніякої нема. Сестра й каже: «Тут мої сусіди поступають в інститут. Їдь з ними, бери книжки. Будеш учитися». Я й поїхала поступати в педінситут на вчителя співів, мови й літератури. Без підготовки англійський на п’ятірку здала, співи на відмінно, українську мову й літературу теж на п’ять. Трійка була лише з історії. Прохідний бал був 16 балів, я набрала 17. В оголошенні вказувалось: всі, хто набрав 16 балів і більше, стовідсотково студенти, і залишаються на відпрацювання. А в мене єдині туфлі на каблуку й єдине плаття. Ні перевдягтися, ні додому з’їздити. Поїхала я до сестри й ми вирішили – прийде виклик на навчання, я їду на Херсон вчитися, якщо не прийде – забираю документи й їду додому. От уже й 31 вересня. А виклику нема. Я заїхала в педінститут – у списках студентів мене нема. Не залишилась на відпрацювання, то мене й автоматично виключили. Ну що ж робити? Поїхала я додому.
На наступний рік Катерина подалась вступати в Ніжинське культпросвітнє училище, чим марило все її єство. Але напередодні екзаменів у дівчини чогось засип голос. Отримала четвірку по вокалу. А твір вона взагалі «завалила». Тож зібралася знову їхати додому. Вирішивши, що гроші вже економити не треба, бо студенткою вона так і не стане, дівчина вирішила «загладити» сум від розчарування улюбленими ласощами – морозивом.– Йдемо по Ніжину з групою студентів, – сміється Катерина Кирилівна. – Хтось поступив, хтось, як я, отримав невдачу. Але жартуємо, сміємось. У мене дві порції морозива – в кожній руці. А назустріч нам йде шеренга викладачів, в центрі директор. На мене глянув і каже: «Так от від чого в неї хрипів голос! Вона морозиво любить!». І питає в завуча: «Ви водили її до отоларинголога?». Я кажу: «Нікуди мене не водили. Та й не треба, я твір погано написала». Він тут же завучу: «Зводіть її до лікаря, якщо там все в порядку, то заочники ось будуть писати твір, хай перепише».
Назавтра мене повели до лікаря. Та подивилась, а я хриплю. Лікарка й каже: «Не можна їй. Вона років два поспіває і залишиться без голосу». Отоді я вперше заплакала. Вибігла з кабінету, впала на скамейку в парку, а завуч злякався, гладить мене по спині: «Заспокойтесь. Підете на бухгалтера вчитися». Я ж крізь сльози : «Ви нічого не розумієте. Це ж крах мрії».
Однак вперта дівчина, повернувшись у Корюківку, пішла до місцевого лікаря-отоларинголога. Розповіла про свою біду. Він каже: «Ану, відкашляйся гарненько! І покажи своє горло». Катерина слухняно виконала його наказ і почула: «Нікого не слухай. Поступай куди хочеш! Все в тебе в порядку з голосом. Морозива менше їж перед іспитами!».
На третій рік дівчина подала документи на вступ до Чернігівського музичного училища. І там успішно вступила на диригентсько-хоровий факультет. Мрія збулась.
Тоді всі студенти-старшокурсники шукали підробіток в художньо-самодіяльних колективах районів. І Катерина попросила завуча– як буде заявка, щоб і її залучили до роботи в якому-небудь ансамблі . Через деякий час її викликали і сказали: «Є заявка з Городні на вчительський хор». Це був дуже потужний колектив, і студентку охопив страх, що не справиться. Однак завуч наполягав, щоб саме вона їхала в Городню. Тоді дівчина попрохала. Щоб він поїхав перший раз разом з нею і провів репетицію, а вона щоб перебрала його досвід.
– Приїхали ми в будинок піонерів (нині приміщення міськради), там ще грубка була, – каже Катерина Кирилівна.– Завуч веде заняття хору, а я гріюсь біля грубки. Всі на мене дивляться – що це за дитину привезли? На наступну репетицію прийшло багато людей подивитись як я справлюсь сама, без завуча. І серед них – Василь Іванович Павлович, директор другої школи. Після заняття він підійшов до мене і спитав: «А хто першу репетиції проводив?». Я кажу: мій завуч. «Так запам’ятай: у тебе набагато краще виходить!». Я аж плечі розправила. Це був 1967 рік.
І коли прийшов час розподілу випускників, на Катерину прислали персональну заявку з Городні. Директор огорошив дівчину новим повідомленням: «Ми вас посилаємо відкривати там музичну школу».– Боже мій, ну який з мене директор? Я навіть системи навчання не знаю, бо в музичній школі не вчилась. Я не зумію!, – згадує Катерина Кирилівна свої емоції. – А директор мені: «Ти не зумієш? Зумієш! Не відмовляйся!». Так я й поїхала в Городню з новим призначенням і купою сумнівів та невпевненості.
Дев’ять з половиною років Катерина Кирилівна була директоркою музичної школи в Городні, яка відкрилась у приміщенні нинішньої податкової інспекції. Там було п’ять потенційних класних кімнат, а треба було зробити 12. От тобі й збулась мрія – натомість викладання улюбленого предмету довелось стати адміністратором-будівельником. Але, справившись із поставленим завданням на відмінно, Катерина з полегкістю передала устаткований навчальний заклад своєму наступнику, а сама повернулась до омріяного – стала викладати сольфеджіо. Тут же, в музичній школі, вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Олегом Вендтом. Він був електриком, допомагав в ремонтних роботах.
– Чи любила я свою роботу? – дивується моєму питанню. – Ооооооо… Я жила нею. І продовжувала вчитись. Поступила в Київський інститут культури. Прийшов виклик – а я до РАЦСу зібралась. Обрала натомість інституту весілля. А тоді наступного року Іра народилась і лише через рік я знову поїхала в Київський інститут. Вчилась на диригентсько- хоровому факультеті заочно, продовжуючи працювати. Бо все це було сенсом мого життя.
Родина підтримувала й розділяла її вчительську музичну долю. Разом з чоловіком, який був першим другом і порадником, виховали трьох доньок – Ірину, Ларису і Олю. Вже 17 років як відійшов у засвіти глава сімейства. Три доньки як три крила є підтримкою і опорою Катерини Кирилівни. Всі вони свого часу закінчили музичну школу. І хоча ніхто не захотів пов’язувати свою майбутню кар’єру з музикою, бабусину мрію втілила в життя онучка Настя. Вона теж закінчила Чернігівське музичне училище і нині працює в одному з дитсадків обласного центру музичним керівником.
«Я поїхала коли Настя здавала держіспит, – каже Катерина Кирилівна.– Серце бабусі мліло від щастя, коли я бачила її диригентські рухи. Іспит Настя здала на п’ятірку з плюсом. То, мабуть, для мене найвища нагорода за життя».
Вийшовши на заслужений відпочинок, активна й завжди юна душею Катерина Кирилівна не могла сидіти без діла. Якраз у країні розгорнулись воєнні дії на сході. З самого їх початку, з 2014 року вчителька долучилась до волонтерської справи – почала шити маскувальні халати для захисників. Ось тут стали в нагоді природні задатки, отримані від батька – шевця і уроки виробничого навчання в школі. До речі, сукню на випускний вечір Катерина шила собі сама. А згодом – і весільні наряди для своїх доньок.
– Нині страшні речі відбуваються у світі. Проклята війна перевернула все життя з ніг на голову, – каже Катерина Кирилівна. – Тоді, в 2014-му, мені Людмила Дубінська привозила готові викройки і я шила маскхалати. Від себе придумала шити носовички й вишивати на них «Повертайся живим». Нині всі моляться за наших захисників, навіть ті, хто жодної молитви не знає. От я й пишу хлопцям листи, в яких кажу: «Збережи мого листа, дитино, хай він буде тобі домашнім оберегом».
З початком повномасштабного вторгнення Катерина Кирилівна знову долучилась до волонтерського руху.
– Я не знала куди себе подіти. Дуже хотілось знову приносити користь, – каже жінка. – Адже вдома плакати від безсилля – то не вихід. Разом з доньками Іриною і Ларисою ми повигрібали усі наші загашники із запасами тканин. І почалось. Дівчата познаходили викрійки, допомагають з розкроєм. А я шию. Спідню білизну, наволочки, простирадла для шпиталів. Сама розробила модель білизни для важкопоранених – на зав’язках, щоб медсестрам було легше хлопців перевдягати. Шила й балаклави разом з працівниками та клієнтами Центру надання соціальних послуг. Ну не можемо ми сидіти склавши руки, коли така біда в країні.
Вже понад 300 готових виробів для захисників пошила Катерина Кирилівна разом з доньками від початку повномасштабного вторгнення. Дякує волонтерам Павлу Єрмоленку, Ірині Нохрин за те, що долучають її до спільної справи. А ще – всім тим людям, які приносять тканину. Жоден клаптик не залишається – Катерина Кирилівна навіть з найменших виготовляє носові хустки для хлопців. У кожний вкладає нитку-оберіг, які готує її донька Лариса.
– Тканину носять мені всі знайомі, сусіди, колеги доньок з лікарні та ліцею №2, – з вдячністю каже Катерина Кирилівна. – Навіть Неля та Володя Гавко з Німеччини вислали посилку з тканиною. А один випадок зворушив до сліз. Олександр Іванович Верхуша привіз мені додому цілий вузол різної тканини – у селі бабусину скриню розібрав. Каже мені: «Я сам у квартиру занесу, ти не піднімеш!». Як глянула я на той вузол, та й думаю собі: « Слухай, путін! Дідька лисого ти нас зламаєш – українці навіть з того світу працюють на перемогу!».
Катерина Кирилівна каже, що настає холодна пора року. На жаль, війна триває. І потреби наших захисників не зменшуються. На черзі – пошиття білих маскувальних халатів. Вже є на них замовлення. Потрібна біла тканина. Може, в кого є вдома непотрібні відрізи або речі білого кольору – постільна білизна, халати тощо?«Я не волонтер, – каже ця тендітна жіночка, назвати літньою яку язик не повертається через її оптимістичну, жваву вдачу й невичерпну енергію. – Я просто помічник для волонтерів. А як інакше? Я народилась у війну і ось зараз вона мене знову наздогнала. Але ми ще поборемось. І Перемогу відсвяткуємо!».
Спілкувалась Світлана Томаш
